Нехай буде щасливе усе живе у всіх світах
А скрипка просто іскрила… Чарівна паличка - смичок…
Рука його кудись летіла! (під впливом тисячі тривог)
Ці зустрічі, розлуки, це життя … і звідки дивна незбагненна сила?
Клянусь, я бачив в нього за спиною крила...і на секунду я подумав, що він Бог…
…Повільно лине пісня – з нею один-на-один. Розхристаний, мов божевільний, може, вільний?
На хвилі музики – душі крізь очі плач. Крізь сиві коси – погляд ясно-синій.
На сцені. Кабаку. Кілька годин. Чардаш Монті, капризи Паганіні, думки-думки…. Та руки вже не ті.
І в хвилі ейфорії шепче ім’я…
Тієї, що роки тому сюди … приходила, так завжди... загадково.
Кому не смів сказати навіть слова….
Але віддав – не ждавши, випадково – свої пісні, і серце, й душу, й руку...
…Тієї, що була вся неземна.
…Тієї, що була вся із розлуки,
А що він міг – студент, скрипаль, бідняк. І не хотів дурної він мішури…
…Усе, що мав, з собою сам носив.
Футляр і скрипку, серце й партитури.
Кохав, кохав як може лиш митець, fortissimo! А напоказ - piano.
У ритмі чардашу себе – напоказ – грав. А серце почуттями було п’яне…
…Її від себе так оберігав… На все готовий ради її щастя.
Зберіг їй небо, в себе рай украв.
А музика? А музика - удасться.....
Вона дивилася на дивного його, і посміхалася, казала «любий друже»… А потім – про весілля.
Де він грав.
Радів за неї, сумувавши дуже….
Пройшли роки. Сивий старий скрипаль. Кабак, купюри, що лежать на сцені.
А мріяв про одне –
Побачити хоч раз… згадати дні, щасливі та шалені.
Вона прийшла. Не взнала вже його – красива літня пані, милі внуки. Вона пройде. Лиш чардаш не мине.
Той, який їй завжди натхненно грали його руки.
Впізнала музику. І очі скрипаля. Де досі пристрасті вогні горіли. Пройшовши мимо, руку відвела…
Та передумала і долари лишила.
Збулася мрія, музика лилась, в той вечір там відбулось справжнє диво.
Мури людських сердець розбились вщент.
І із очей – ці сльози так бурхливо.
Як після сповіді -світилось щось в душі. І у очах верталось щось дитяче. Там кожен забував найбільший страх.
І відчував у грудях щось гаряче.
Остання пісня. Закривається кафе. Дешева забігайлівка, насправді. А з нього Люди-з-крилами ідуть.
На серці - чардаш. Попереду - путь.
А скрипка просто іскрила, грала, співала, летіла… Самотній геній смичка.
І хай спинилося в той вечір його серце, але так довго грала - рука.
Рука його кудись летіла! (під впливом тисячі тривог)
Ці зустрічі, розлуки, це життя … і звідки дивна незбагненна сила?
Клянусь, я бачив в нього за спиною крила...і на секунду я подумав, що він Бог…
…Повільно лине пісня – з нею один-на-один. Розхристаний, мов божевільний, може, вільний?
На хвилі музики – душі крізь очі плач. Крізь сиві коси – погляд ясно-синій.
На сцені. Кабаку. Кілька годин. Чардаш Монті, капризи Паганіні, думки-думки…. Та руки вже не ті.
І в хвилі ейфорії шепче ім’я…
Тієї, що роки тому сюди … приходила, так завжди... загадково.
Кому не смів сказати навіть слова….
Але віддав – не ждавши, випадково – свої пісні, і серце, й душу, й руку...
…Тієї, що була вся неземна.
…Тієї, що була вся із розлуки,
А що він міг – студент, скрипаль, бідняк. І не хотів дурної він мішури…
…Усе, що мав, з собою сам носив.
Футляр і скрипку, серце й партитури.
Кохав, кохав як може лиш митець, fortissimo! А напоказ - piano.
У ритмі чардашу себе – напоказ – грав. А серце почуттями було п’яне…
…Її від себе так оберігав… На все готовий ради її щастя.
Зберіг їй небо, в себе рай украв.
А музика? А музика - удасться.....
Вона дивилася на дивного його, і посміхалася, казала «любий друже»… А потім – про весілля.
Де він грав.
Радів за неї, сумувавши дуже….
Пройшли роки. Сивий старий скрипаль. Кабак, купюри, що лежать на сцені.
А мріяв про одне –
Побачити хоч раз… згадати дні, щасливі та шалені.
Вона прийшла. Не взнала вже його – красива літня пані, милі внуки. Вона пройде. Лиш чардаш не мине.
Той, який їй завжди натхненно грали його руки.
Впізнала музику. І очі скрипаля. Де досі пристрасті вогні горіли. Пройшовши мимо, руку відвела…
Та передумала і долари лишила.
Збулася мрія, музика лилась, в той вечір там відбулось справжнє диво.
Мури людських сердець розбились вщент.
І із очей – ці сльози так бурхливо.
Як після сповіді -світилось щось в душі. І у очах верталось щось дитяче. Там кожен забував найбільший страх.
І відчував у грудях щось гаряче.
Остання пісня. Закривається кафе. Дешева забігайлівка, насправді. А з нього Люди-з-крилами ідуть.
На серці - чардаш. Попереду - путь.
А скрипка просто іскрила, грала, співала, летіла… Самотній геній смичка.
І хай спинилося в той вечір його серце, але так довго грала - рука.